Інтерв’ю із військовим із АТО

Валерій Старцев

Валерій Старцев

Бесіда у формі інтерв’ю була проведена учнями 11 класу 3 листопада 2015 року із матросом І-шого окремого Феодосійського батальйону морської піхоти, учасником АТО Старцевим-Мелесем Валерієм. Після цього Валерій провів годину спілкування із учнями 6-Б, 7-А та 7-В класів.

Відповідаючи на численні запитання учнів, Валерій намагався в доступній формі розповісти школярам про бойові будні. Учні задавали безліч запитань і про умови перебування в місцях бойових дій, і про товаришів, і про бойовий дух солдат.

Діти побажали Старцеву Валерію та його побратимам повернутись додому живими. Передали листи, малюнки, подарунки, прапор України з дитячими підписами. Боєць подякував дітям за підтримку бійців листами, малюнками та оберегами, пообіцяв, що після демобілізації привезе прапор України з підписами побратимів.

Повний запис інтерв’ю знаходиться під cut’ом.

[привітання]

− Як Вас звати?

− Валерій Старцев.

− Скільки Ви уже перебуваєте в зоні АТО?

− 4 місяці.

− У Вас відпустка зараз?

− Так, 10 днів, але ще дорога тому 15. Фактично 10-11 днів.

− В якому регіоні Ви перебуваєте?

− [цензуровано].

− Яке у Вас забезпечення з боку влади?

− Підступне запитання (сміється). Терпимо. Давайте не будемо ображати владу, ми її любимо, поважаємо. Дякуючи волонтерам. Скажімо так, не було б їх було б «веселіше».

Валерій Старцев із учнями

Валерій Старцев із учнями

 − Яке ставлення населення заходу та сходу на початку та сьогодні?

− Досить складне питання. Скажімо так тут це надзвичайно приємніше все та емоційніше. Там, вся проблема в тому, що багато проросійських настроїв. Звичайно можна сказати, що там все населення проукраїнське, навіть самому приємно це сказати, але це не так, там багато проросійських. Звичайно в спину не плюють.

− Якби у Вас була б можливість повернути час назад, коли саме прийшла повістка. Чи б Ви відмовилися іти на службу чи все зробили вірно?

− Справа в тому що армія дещо цікаво впливає на людину. Ця людина може бути після школи, після інституту. Міняється певним чином психіка. Міняється дещо світосприйняття. Особисто я до того, як пішов в армію і сьогодні, я подобаюсь собі таким, який я є зараз. Я знаю, що я хочу. Я більше почав цінувати життя, таке яке воно є. Я знаю що в мене є дружина, дитина. По іншому ставлюсь, до того що вони кажуть, роблять. Відмовлятися … Це досвід, а відмовлятися від досвіду – це нерозумно.

− Як відбувалося спілкування з рідними під час Вашого перебування в зоні АТО?

− За допомогою телефону.

− Дозволялося користуватися телефоном?          

− Спочатку було досить жорстко. Але уявіть яке відчуття, коли телефон відбирається майже в поїзді, приїжджаєш на місце, а там усі уже все про тебе знають більше ніж твої родичі. Фактично спочатку було заборонено адже «сепери» реально слухали. Я розумію що ЗМІ хочуть довести до людей, проінформувати, я це поважаю, але має бути якась певна межа, з розумінням до цього віднестись.

− Що мотивує там Вас воювати?

− Як сказати. Як би це пафосно не звучало. Є така річ, як патріотизм. Особисто моя думка. Там немає поганого, чи хорошого. Факт того, що на мою землю прийшли люди з зброєю в руках, вони почали стріляти по моїм людям. Чому я маю сидіти дома? Мені прийшла повістка, тому я не маю сидіти тут. Це особисто моя думка, я не агітую.

− Чи змінилась кардинально ситуація на сході після Мінських домовленостей?

− Ні, не змінилась. Повірте мені, як стріляли так і стріляють зараз, як накривали «градами» так і накривають.

Діти спілкуються із десантником

Діти спілкуються із десантником

− Чи пам’ятаєте свій перший бій, як його перенесли?

− Я мінометник. У мене не стільки бій, а скільки виїзд на завдання. Тому щось такого надзвичайного не було. Головна думка була не напартачити. Скоріше все зробити, «накидати» і щоб по тобі не накидали. Швидко все якісно зробити.

− Якій настрій серед бійців?

− Робочий настрій. Досить позитивно.

− Люди, що допомагають в зоні проведення операції, які не є військовими тобто кухарі та інші являються мобілізованими?

− Звичайно.

− Місцеве населення якось допомагає? Продуктами, транспортом?

− Допомоги транспортом не було, а продукти інколи приносять, але не варто до цього ставитись з фанатизмом. Адже були випадки коли приносили овочі, молочко, яєчко, а воно отруєне. Ми не знаємо, що в них на думці. Якщо чесно : двояке враження, коли прижаєш туди з одного боку відношення напряжене, а є велика кількість людей, які позитивно до нас ставляться. Сказати одностайно там за Україну – не можна, сказати що там усі за Росію, також не можна.

− Чи заважає місцеве населення, що проросійськи налаштоване?

− Як вони мають заважати? Єдине чим може заважати − це ближче до лінії фронту вони можуть виступати корегувальниками. Є досить багато випадків в цьому питанні. Можуть «зливати» інформацію про нас ворожим розвідникам.

− У Вас особисто не було таких випадків?

− Ні, не було.

− На даний момент влада не контролює цю територію. Що на Вашу думку може кардинально змінити ситуацію, відновити контроль на мир в короткій термін?

− Які Ви правильні питання задаєте. Ну фактично ту територію до певних меж українська влада контролює, тобто ЗСУ їх контролюють. До певних меж територію контролює так звана ДНР. Також є лінія розмежування, нейтральна лінія, яка не контролюється ні з української сторони, ні з ворожої сторони, проте там живуть місцеві, ну скоріше виживають, але все-таки живуть. Якась така не певна ситуація – це моя особиста думка. Я не знаю якою буде офіційна позиція України, наскільки є зваженою політика нашої верхівки – це безпосередньо їхні обов’язки. Особисто я це бачу так, є якась хитка рівновага. Тобто з нашої сторони намагаються дотриматися певних домовленостей, з їхнього боку навідують і навідують «безбожно». Ось я приїхав додому дивився телебачення і напевно 70%, а скоріше 80 % інформації просто не показується, замовчується. Так кажуть є поранені, є обстріли і все.

Валерій Старцев і учениця 6-го класу

Валерій Старцев і учениця 6-го класу

− Чи були приємні несподіванки, допомога з боку ворога?

− З нашого випадку ні, не чув. Звичайно хотілось, але там іде війна. Уже фактично закінчується другій рік, як там іде війна. Можна по різному називати АТО, війна там стріляють, проливають кров. Протягом півроку ви спілкуєтесь з одними і тими самими людьми, їсте з одного казанка, жарти, приколи, сваритесь, миритесь, ображаєтесь, ділитесь цигарками на двох, купляєте порошок на двох, через півроку…. це не сім’я – це дещо менше чім сім’я, але ви уже і не друзі – це дещо більше ніж друзі. Ось порахуйте скільки я там, уже приблизно 8 місяців. З хлопцями приблизно 6 місяців і я сиджу на позиції і думаю, коли поїду додому і перестану бачити ці зелені пікселі. Ось я дома день, два, три і я вже думаю, як там хлопці. Ви зрозумійте за цей час ви об’єднуєтесь, звикаєте один до одного. Грубо кажучи є артилерійська дуель. [цензуровано] Наприклад той самий міномет. Ви його накрили, пошматували, осколки, кров, бійня. А з іншого боку там такі самі люди. Також сидять там місяцями, півроку. Вони можуть бути поганими, наркоманами, чудовими людьми. У них є так само свій колектив. Вони так само між собою спілкуються і думають : «Йоли пали ! Наших хлопців пошматували ! Помста !!!» Тому фактично перший рік це було патріотичне протистояння, на дусі патріотизму, то тепер дуже багато особистого. Якщо все ж буде перемир’я, що в я мало вірю, але все ж таки війна закінчиться, вона багато кого підкосила і поламала життя. Я не знаю як буде та територія, але хочеться, щоб війна закінчилась адже там живуть люди і там вирують емоції, скажені емоції.

− Що може кардинально змінити ситуацію?

− Поняття не маю. Для цього потрібно мати морально-величезний, життєвий досвід, щоб щось пропонувати. Особисто моя думка – це не робота політиків, а робота самих людей. Є життя і в цьому життя політики найчастіше віддалені від життя людей. У низ є власний цікавий світ, а як ми живемо вони слабко уявлять. Відповідно вони бачать ситуацію по-своєму, ми по-своєму. Сказати хто вирішить це питання досить складно. Це особисто моя думка.

− Чи боїтесь Ви виїжджати на завдання?

− Трохи. Не так страшно, як «мандраж». В кожного по різному. Особисто в мене це «мандраж». Потім якось заспокоюєшся. Перевіряєш : «Приціл взяв? Взяв. Це взяв? Взяв. Це взяв? Взяв, ну здається все взяв, а каска, взяв.». В хлопців, як в кого, але соплів, істерик не бачив. Під час виконання завдання спокійно, після знову «мандраж».

− Чи було, що під час виїзду на позицію для виконання завдання Вас чекали там?

− Ні, не було.

− Не має звикання до відчуття страху?

− До страху не можна звикнути.

− А до відчуттів, що вирують перед боєм?

− Ну яке звикання. Просто немає соплів : « Аааа, я туди не поїду, там стріляють!!» − не має такого. Я ж кажу постійно мандраж, але якщо його тримати під контролем, все досить добре.

− Що найтяжче під час служби? Очікувати щось, в окопі сидіти, на завдання віїжджати?

− Коли відірваний від рідних. Це реально важко. Я не знаю, ви напевно молодші і у вас своя школа цінностей. Відповідно мені 30 років. У мене є дружина, дочка якій 6 років. Я звик, що я постійно з ними. Я знаю кожної години де моя дитина, що вона робить чи малює, чи грається, чи взагалі в школі. Я знаю, що моя дружина завжди на зв’язку. В неї щось не виходить – зателефонувала, я допоміг. Батьки. Батько зателефонував – я під’їхав допоміг. А зараз все по телефону і ти більше нервуєшся. Дружина затрималась на роботі. О, а як це так, це ж ніч, це ж ситуація яка. Ну вистачає моментів. відрив від сім’ї дуже сильний.

− Чи є у Вас знайомі, які проживають на територію Криму або ж на території Росії? Як з ними спілкуєтеся?

− Спілкування. Не має якогось такого спілкування. Люди, як люди.

− Як поставились рідні до вашого вибору? Не було такого, що намагалися відмовити, відкупити? Чи не було вибору?

− Вибір є завжди. Звичайно не підтримували. Як сварився з жінкою розповідати не буду ( сміється), з батьками також. Перша пропозиція була відкупатися – я відмовився. Чого? Я просто пішов на принцип. В кожної людини є свої певні політичні переконання. На той момент були політичні, зараз це для мене особисті переконання. Прийшов супротивник на мою землю я не маю втікати. Держава мене покликала : « Валєра ти нам треба!», а я відповім : « Я не хочу, я боюся, там стріляють». Це треба. Тепер я зрозумів, що відчували мої батьки. Скажімо так, вони були не раді, проте зараз вони допомагають і для нашої батареї, через волонтерів і самостійно дуже багато допомагають. Дружина. Спочатку обурювалася, потім плакала боялася, що приїду з війни зап’ю, оскільки нерви, стрес. Слава Богу такого не має.

− Важко було перелаштувати організм вставати вночі, їхати на завдання?

− Ні. Адреналін і не важко.

− Ким Ви себе бачите після закінчення війни? Ось війна закінчиться, все буде добре чим будете займатися?

− Давно хотів навчитись малювати в 3D-MAX і завжди не вистачало часу. Тому приїду, буду малювати.

− Як Ви ставитесь до військових, що після закінчення служби йдуть в політику?

− Двояке. З одного боку я розумію їхнє прагнення, що потрібно щось міняти. І в той же час за свої 30 років життя, що в Україні не має політичної культури. Хлопці пробують, час покаже, що з цього вийде. Їх можна поважати, що вони ризикнули туди сунутися, я на це дивлюсь з повагою.

Дякуємо за приємну розмову.

− І вам дякую.

 

Повна версія інтерв’ю в текстовому форматі: Інтерв’ю Валерій Старцев 03.11.2015

Ви можете залишити відповідь, або архів з вашого власного сайту.

Залиште відповідь

You must be logged in to post a comment.